Максим Девізоров уособлює той рідкісний тип сучасного українського митця, чия творчість органічно переплітається з особистим досвідом захисту Батьківщини. Народжений у Рівному, він з раннього дитинства опинився в епіцентрі творчості — від рекламних роликів та ведення телепрограм до головних ролей у популярних серіалах. Та справжнім випробуванням і водночас джерелом нової сили стала війна, яка забрала його на фронт на два з половиною роки.
Сьогодні, маючи за плечима службу в 103-й бригаді Сил територіальної оборони, роботу в «ТРО медіа» та статус ветерана, Девізоров не просто повертається до професії. Він стає одним із засновників Театру ветеранів — проєкту, що дає можливість військовим і колишнім воїнам перетворювати болісні спогади на п’єси, вистави та спільні історії. Його власні тексти «І в горі, і в радості» та «Лимони» вже встигли привернути увагу публіки своєю щирістю, гумором і глибоким розумінням людської природи в екстремальних умовах.
Цей шлях — від софітів до окопів і знову до сцени — демонструє, як мистецтво може стати не лише відображенням реальності, а й інструментом зцілення для цілого покоління. Максим Девізоров продовжує творити, грати, ставити та надихати, доводячи, що навіть після найважчих випробувань життя знаходить способи розквітати новими барвами.
Ранні роки: творчий старт у дитинстві
Максим Володимирович Девізоров народився 3 лютого 1996 року в Рівному. Уже у дворічному віці родина переїхала до Києва, і саме тут розгорнулася його перша сцена. Ще в дитячому садку разом із братом хлопець пройшов кастинг і почав зніматися в рекламі та телевізійних шоу. Цей досвід став першим серйозним уроком: сцена вимагає не лише таланту, а й уміння швидко адаптуватися до нових умов і людей.
У шкільні роки Максим вів телевізійний проєкт «Підсумочки» на Першому Національному каналі та зіграв роль привида в програмі «Обережно, діти». 2009 року він увійшов до складу першого в Росії музичного спектаклю, де всі ролі виконували діти, — «Кольорові сни Еколь». Паралельно займався в творчих колективах «Республіка Kids» та модельному агентстві «Парадіз». Ці ранні кроки сформували в ньому не просто актора, а людину, яка звикла бути в центрі уваги й водночас залишатися собою.
Дебют у великому форматі відбувся 2012 року — роль Ярика в російському молодіжному серіалі «Після школи». Тоді ще ніхто не міг передбачити, наскільки звивистим стане подальший шлях.
Університетські роки та перші кроки в серйозному театрі
Після школи Максим спробував вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, але з першого разу не склалося. Він пройшов підготовчі акторські курси й вирішив спробувати інший шлях — вступив до Київського національного університету культури і мистецтв на факультет сценічного мистецтва, творча майстерня Ніни Гусакової. 2019 року отримав диплом режисера драматичного театру.
Під час навчання 2017 року він приєднався до Театру-студії «11» під керівництвом Влади Білозоренко. Там зіграв Вождя в «Польоті над зозулиним гніздом», Фредеріка Бурдена в «Хамелеоні» та інші ролі. Цей період став школою не лише акторської майстерності, а й розуміння того, як текст і режисура можуть перетворювати особисті переживання на сценічну правду.
Зірковий період: популярність і визнання
Прорив прийшов 2019 року. Роль Дениса Денисенка в серіалі «Перші ластівки» зробила Максима впізнаваним обличчям для тисяч українських глядачів. Пізніше він продовжив грати Назар а Левицького в спін-оффі «Перші ластівки. Zалежні». Того ж року він з’явився в фільмі «Номери» в ролі Одиннадцятого — персонажа, який став символом певного покоління.
Далі були «Дільничний з ДВРЗ» (роль Семена), комедія «Fake» (Марк), «Найкращі вихідні» (Льоня) та драма «Мирний-21», де він зіграв Добера. 2023 року за значний внесок у розвиток українського кінематографу та захист державності Максим отримав Орден «За заслуги» III ступеня.
Паралельно він продовжував працювати в театрі — на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра зіграв у «Поїхати не можна залишитися» та «Моменти/Momenti».
Війна: реальність, що перевершила всі сценарії
24 лютого 2022 року життя змінилося кардинально. З перших днів повномасштабного вторгнення Максим намагався стати на облік у військкоматі в Києві, але через відсутність бойового досвіду отримав відмову. 18 березня в Льові він підняв руку в черзі й того ж дня пройшов медкомісію. Уже в квітні опинився на Донеччині — спочатку в районі Покровська, потім шість місяців на передовій з нічними чергуваннями та постійними виходами.
Пізніше підрозділ перекинули на Харківщину, під Куп’янськ. Два з половиною роки служби в 103-й бригаді Сил територіальної оборони, позивний «Кіндер». Підготовка до ролей прикордонників у фільмі «Мирний-21» дала лише краплю впевненості — знання, скільки важить автомат. Все інше довелося опановувати на практиці.
Як він сам зізнавався пізніше, найбільшим страхом була не сама війна, а можливість назавжди втратити зв’язок зі своєю професією. Багато побратимів стикалися з тим самим питанням: чи вдасться повернутися.
Театр ветеранів: мистецтво, народжене з окопів
Після служби Максим потрапив до відділу комунікацій командування Сил ТРО — «ТРО медіа». Саме там разом із колегами він став співзасновником Театру ветеранів. Проєкт об’єднав драматургів, режисерів і самих військових, щоб перетворити особистий біль на сценічні тексти.
Його драматургічний дебют — п’єса «І в горі, і в радості» — народилася з реальної історії довгих стосунків і вимушеної розлуки через війну. Режисер Олекса Гладушевський поставив її у формі казки з несподіваними візуальними рішеннями. Максим сам вийшов на сцену в ролі одного з військових командирів. Прем’єра відбулася взимку 2025 року.
Наступна робота — «Лимони» (2026) — вже повністю його авторська: він драматург, режисер і актор. Історія про трьох братів на фронті, де двоє — добровольці з перших днів, а третій — у боргах. Дія розгортається на борцівському рингу з елементами абсурду. Це перша комедія Театру ветеранів. Максим грає старшого брата — гіперопікуна, який сам трохи «балбес». В основі — спогади про дитинство, коли він дивився реслінг по QTV з коментарями Бєлкіна, і роздуми про те, як війна вбиває дитинство всередині дорослих чоловіків.
Театр ветеранів — це не лише про страждання. Максим неодноразово наголошував: потрібне місце для полегшення, для сміху, для світла. Навіть у найважчих текстах він шукає комедійні елементи. Освітня програма проєкту вже провела кілька наборів для ветеранів і військових, де ментори супроводжують авторів, а не навчають їх.
Сьогодення та творчі горизонти
Поступово Максим повертається до акторської гри. Знявся в новорічній комедії «Потяг у 31 грудня», де зіграв невелику, але символічну роль військового, який їде зустрічати вагітну дружину — початок нового життя. Працює над новими текстами, бере участь у фестивалях, зокрема «Коло ветеранів».
Театр ветеранів розширюється: з’являються регіональні осередки в Чернігові, Львові («Незламні»), ведуться розмови про Суми та Дніпро. Тексти проєкту викликають інтерес за кордоном — переклади, запрошення на фестивалі в Чехії та Польщі.
Цікаві факти про Максима Девізорова
- Позивний «Кіндер» — не просто прізвисько. Воно підкреслює ту саму хлопчачу безпосередність і вміння знаходити світло навіть у найважчих умовах, які Максим зберіг попри все.
- У нього двоє братів і двоюрідний брат, які також служать у ЗСУ. Один — у морській піхоті, інший — у «Трійці».
- П’єса «І в горі, і в радості» — це не вигадка. Вона заснована на реальній історії його стосунків і розлучення, яке відбулося під час війни. «Одружився і розлучився, а пожити так і не встигли разом» — ці слова він вимовив в одному з інтерв’ю.
- Режисерський дебют Максима — комедія «Повiстка», де 25-річний герой отримує повістку від персонажа з Angry Birds. Смішно і водночас глибоко.
- У «Лимонах» він поєднує одразу три ролі: драматурга, режисер а й актора (старший брат-опікун). Дія відбувається на борцівському рингу — пряме відсилання до дитинства.
- Орден «За заслуги» III ступеня отримав 8 вересня 2023 року — за внесок у кінематограф і захист територіальної цілісності України.
- У Театрі ветеранів Максим називає себе «менеджером щастя» — людиною, яка допомагає іншим ветеранам знайти свій голос і не загубитися в болі.
Вибрані роботи Максима Девізорова
| Рік | Проєкт | Роль / Участь | Особливість |
|---|---|---|---|
| 2019 | Перші ластівки | Денис Денисенко / Назар Левицький | Проривна роль, що принесла широку популярність |
| 2019 | Номери | Одиннадцятий | Яскравий персонаж у нестандартній драмі |
| 2023 | Мирний-21 | Добер | Роль у воєнній драмі, прем’єра на великих екранах |
| 2025 | І в горі, і в радості | Драматург + актор (військовий командир) | Особиста історія, поставлена Олексою Гладушевським |
| 2026 | Лимони | Драматург, режисер, актор (старший брат) | Перша комедія Театру ветеранів, прем’єра в січні |
| 2024–2025 | Потяг у 31 грудня | Військовий (епізод) | Новорічна комедія, символічний початок нового життя |
Дані про роботи та події зібрані з відкритих джерел та інтерв’ю актора.
Максим Девізоров не зупиняється. Він пише нові тексти, шукає баланс між драмою і комедією, розширює географію Театру ветеранів і доводить: навіть коли життя жорстко переписує сценарій, у людини завжди залишається право на останнє слово — те, яке вона сама вирішує вимовити на сцені чи в житті. Його історія триває, і кожна нова роль чи п’єса — це чергова глава про те, як залишатися людиною в часи, коли це найважче.
