Роман Ясіновський народився 1 серпня 1982 року в Тернополі й уже понад два десятиліття залишається одним із тих акторів, чия присутність на сцені чи екрані відчувається глибоко й щиро. Його шлях поєднує сільське коріння, церковний спів, експериментальний театр і великі історичні ролі в кіно. Сьогодні він — артист Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, відомий глядачам за роботами у «Кіборгах», «Довбуші» та серіалі «Спіймати Кайдаша».
Його кар’єра демонструє, як людина з непростим минулим може перетворити особисті випробування на художню силу. Після тяжкої аварії, втрати матері та розлучення актор знайшов внутрішню опору у вірі й щоденній праці. Навіть у 2026 році, коли його знову побачили за кермом таксі, публіка здебільшого підтримала: для багатьох це стало прикладом того, що талант і статус не відміняють потреби чесно заробляти й залишатися близьким до людей.
Театральна й кінематографічна діяльність Романа Ясіновського відображає ширший контекст українського мистецтва останніх років — інтерес до національної історії, складних характерів і ролей, які не дають легких відповідей. Його герої часто тліють ізсередини, як вуглинка, що згодом спалахує й змінює фінал історії.
Дитинство в Тернополі: перші ноти майбутнього голосу
Народжений у Тернополі, Роман змалку зростав серед простих, але глибоких речей: косив сіно, пас корів, допомагав родині заготівлями на зиму. Дідусь навчив онука поважати природу й навіть знімати взуття перед тим, як лазити по деревах за плодами. Ці дрібні уроки відповідальності й уважності до світу згодом лягли в основу його акторської чутливості.
З п’яти років хлопець співав у хорі «Зоринка», а потім — у церковному хорі греко-католицької церкви. Голос дозволяв йому бути дискантом, а згодом — басом. Цей досвід дав не просто техніку, а вміння відчувати текст і мелодію одночасно — навичку, яку він пізніше переніс на драматичну сцену.
Мати Романа довго боролася з онкологією й пішла, коли синові було майже 19. Ця втрата стала одним із найболючіших переломів. Актор неодноразово згадував, що саме тоді почав по-новому осмислювати життя, відмовляючись від жорсткості юності й шукаючи опору у вірі.
Освіта, випробування й переродження
Після школи Роман вступив до Тернопільського музичного училища на спеціальність «вокаліст, диригент хору». На четвертому курсі його відрахували через неуспішність. Довелося працювати вантажником на млині, носити мішки з борошном. Проте саме в цей період він за три місяці створив церковний хор, зібрав колектив і вивчив репертуар. Зусилля допомогли поновитися й закінчити училище вже як диригент.
У 2007 році сталася аварія, яка мало не забрала життя. Маршрутка перевернулася, Роман отримав закриту черепно-мозкову травму й серйозні пошкодження голови. Допомога в сільській лікарні була надана похапцем, розвинувся сепсис. Врятували вже в Тернополі. Після цього актор відчув внутрішню свободу: перестав боятися, почав цінувати кожну мить. На обличчі залишилися шрами — видимі нагадування про те, як крихке й цінне життя.
У 2007 році він закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, курс Леся Танюка. Саме тут почалося системне занурення в професію.
Театральний шлях: від авангарду ДАХу до класики Франка
З 2004 року Роман працював у Центрі Сучасного Мистецтва «ДАХ» під керівництвом Влада Троїцького. Це був час сміливих експериментів: «Пролог до „Макбета“», «Coffee and Cigarettes» за Джимом Джармушем, «Український Декамерон», «Едіп. Собача будка». Троїцький ставив жорсткі, інтелектуальні, часто провокативні роботи. Ясіновський отримував досвід гри в умовах, де текст і тіло працюють на межі.
З 2017 року актор приєднався до київського театру «Золоті Ворота». А з січня 2022-го — став артистом Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Тут його репертуар включає роль Хереа у «Калігулі» Альбера Камю (режисер Іван Уривський). Критики відзначають, що персонаж спочатку здається тлом, але саме він тримає напругу й вирішує фінал. Інші ролі — Сільвіо у «Слузі двох панів», персонажі у «Невеличкій драмі» та «Morituri te salutant».
Театр Франка дав Роману можливість працювати з великими текстами й режисерами, які шукають сучасне звучання класики. Його акторська манера — стримана, внутрішньо напружена — добре пасує до камерних і філософських постановок.
Кіно та телебачення: ролі, що запам’ятовуються
Прорив у кіно відбувся з роллю Гіда у фільмі «Кіборги. Герої не вмирають» (2017). Це була одна з перших великих картин про події на Донбасі, і образ молодого бійця, який зберігає людяність посеред жаху, став для актора важливою віхою.
Далі були історичні стрічки: «Крути 1918» (інструктор), «Таємний щоденник Симона Петлюри» (Лев Троцький), «Заборонений» (В’ячеслав Чорновіл). У «Довбуші» (2023) він зіграв опришка Правицю — персонажа з народу, який бореться за справедливість. У «Будинку „Слово“: Нескінчений роман» (2024) — Григорія Епіка, одного з репресованих письменників.
На телебаченні Роман запам’ятався роллю Артема Головишина у хітовому серіалі «Спіймати Кайдаша» (2020). У 2025 році вийшла стрічка «Кохання та полум’я», де актор зіграв Андрія Бабича. Ці роботи зробили його впізнаваним для широкої аудиторії, але не змінили його ставлення до вибору матеріалу.
У грудні 2025 року в інтерв’ю Роман жорстко висловився про сучасні українські комедії: «Я не розумію суті тих примітивних комедій, які з’являються зараз у нашому кінематографі. Для мене це втрачений час». Він обирає сценарії, які мають сенс, бо «життя надто коротке, щоб витрачати його на щось безглузде».
Особисте життя: випробування, віра й відповідальність
Роман був одружений з акторкою Вікторією Литвиненко. У 2012 році народилася донька Варвара. Шлюб завершився розлученням після 2017 року. Для актора це був важкий період, але з часом стосунки з колишньою дружиною та її нинішнім чоловіком Сергієм Стрельніковим стали теплими. Донька живе з татом у будні, на вихідні — з мамою. Батьківство стало для Романа однією з головних цінностей.
Після смерті матері й аварії актор прийшов до усвідомленої віри. Щодня молиться, співає в церковному хорі на Вознесенському узвозі в Києві. Гроші від співу спрямовує на благодійність. Віра допомагає йому зберігати внутрішній стрижень навіть у найскладніші моменти.
Під час пандемії, а згодом і в 2026 році Роман час від часу працював у таксі. Він орендує авто, бере замовлення між репетиціями чи зйомками. Пасажири іноді впізнають актора, іноді — ні. Він слухає їхні історії, іноді імпровізує голосом або зізнається, хто він. Ця робота дає не лише заробіток, а й живий матеріал для ролей — реальні людські долі, емоції, які не придумаєш на кастингу.
У червні 2026 року одна з пасажирок опублікувала допис у Threads про поїздку з актором за кермом. Пост викликав хвилю обговорень: хтось критикував за розголошення приватної інформації, хтось захищав право Романа на додатковий заробіток. Колеги-актори стали на його бік, наголошуючи на людяності та відповідальності. Сам Ясіновський прокоментував лаконічно: «Ого, скільки коментарів».
Цікаві факти про Романа Ясіновського
- У підліткові роки Роман пародіював Вєрку Сердючку на корпоративах і в ресторанах, заробляючи на життя. Припинив після попередження «серйозних людей» у 1998 році.
- Після аварії 2007 року актор переосмислив ставлення до страху й смерті. Саме тоді він почав відчувати справжню внутрішню свободу.
- Він має старшого брата, який емігрував до США у 2007 році. Родинні зв’язки залишаються важливими, хоча географія їх розділила.
- Роман досі співає в церковному хорі й вважає цей досвід одним із найчистіших джерел натхнення для акторської роботи.
- Під час зйомок «Довбуша» актор поголився наголо — це на деякий час ускладнило кастинги, і саме тоді він повернувся до роботи в таксі.
- У ролі Хереа у «Калігулі» театру Франка Ясіновський створює персонажа, який спочатку здається тлом, але саме його рішення визначають фінал вистави.
- Актор свідомо уникає примітивних комедійних сценаріїв, вважаючи, що кожна роль має нести сенс і відповідати внутрішнім переконанням.
Робота в таксі, спів у хорі, складні театральні ролі та історичні образи в кіно — усе це частини одного цілого. Роман Ясіновський не намагається розділяти «високе мистецтво» й повсякденне життя. Він просто живе так, як відчуває: чесно, з увагою до людей і з готовністю брати відповідальність за кожен свій вибір.
Саме тому його історія резонує не лише з поціновувачами театру й кіно, а й з тими, хто шукає приклад того, як залишатися собою навіть після найважчих випробувань.
