Катерина Поліщук, відома під позивним Пташка, поєднує в собі тендітну творчу натуру поетеси та акторки з незламною стійкістю парамедика й воїна. Народжена 31 березня 2001 року в селі Соснівка на Тернопільщині, вона закінчила відділ співу Тернопільського мистецького фахового коледжу імені Соломії Крушельницької у 2020 році, грала в театрі «Сузір’я» та випускала збірку поезій «Мелодія душі». Її шлях — це історія про те, як любов до України перетворила молоду дівчину зі сцени на символ опору під час оборони Маріуполя та Азовсталі, а згодом — на офіційну військову, яка опановує сучасні технології безпілотних систем.
Весною 2021 року Катерина добровільно пішла на фронт як парамедик, пройшла курси домедичної допомоги в Києві та приєдналася до медичного батальйону «Госпітальєри». Повномасштабне вторгнення вона зустріла в Маріуполі: після бомбардування шпиталю опинилася на заводі «Азовсталь», де тижнями надавала допомогу пораненим під постійними обстрілами. Саме там, у підвалах, її голос зазвучав особливо потужно — тендітна дівчина зі зброєю виконувала патріотичні пісні, що нагадували про дім і давали силу побратимам. 19 травня 2022 року за наказом вона вийшла з заводу й потрапила в російський полон, де провела чотири місяці. 21 вересня того ж року її обміняли.
Після повернення Катерина отримала орден «За мужність» III ступеня, стала почесною громадянкою Тернополя та увійшла до рейтингу Forbes «30 до 30». Вона продовжила службу: у 2024 році воювала на Авдіївському напрямку в складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади, а у вересні 2025 року офіційно підписала контракт із Збройними Силами України й потрапила до підрозділу безпілотних систем «Хижаки висот» тієї ж бригади. У лютому 2026 року отримала статус учасника бойових дій. Паралельно вона не полишає творчість — її вірші та спогади залишаються свідченням внутрішньої сили.
Її історія показує, як мистецтво стає зброєю, а особисті втрати — мотивом іти далі. Катерина втратила коханого Ярослава Христюка та друга Віталіка Бердюгіна під час оборони Маріуполя, проте знайшла в собі ресурси не зламатися. Сьогодні вона не просто вижила — вона еволюціонує, опановуючи нові ролі у війні, що триває, і надихає інших своїм прикладом поєднання ніжності та сталі.
Дитинство, освіта та перші кроки в мистецтві
У селі Соснівка Кременецького району Тернопільської області, де 31 березня 2001 року народилася Катерина, повітря наповнене запахом полів і тишею, що народжує мрії. Саме тут, серед простих сільських реалій, сформувалася дівчина з тонкою душею, яка згодом заспівала в найжорсткіших умовах. Закінчивши у 2020 році Тернопільський мистецький фаховий коледж імені Соломії Крушельницької за відділом співу, вона не зупинилася на сцені — працювала в київській мотошколі, грала в народному драматичному театрі-студії «Сузір’я» у виставі «Розлучені теж сміються» та друкувала вірші в газеті «Вільне життя плюс» і поетичних збірках.
Збірка «Мелодія душі» стала першим серйозним творчим доробком. Назва точно передає сутність Катерини: її голос і слова завжди були мелодією, що народжувалася з глибини переживань. Акторська гра та спів не були просто хобі — це був спосіб висловити те, що не вкладається в буденні слова. Коли у 2021 році країна потребувала захисту, саме ця внутрішня мелодія підказала новий шлях: не тікати від реальності, а стати частиною її захисту.
Рішення йти на фронт: від сцени до медичного батальйону
Весна 2021 року стала поворотною. Катерина пройшла курси домедичної допомоги в Києві й вирушила на Донеччину як волонтер-парамедик. Вона приєдналася до батальйону «Госпітальєри» — добровольчого медичного підрозділу, відомого своєю відданістю та хоробрістю. Для багатьох це був несподіваний вибір: молода поетеса й акторка замість театральних підмостків обрала поле бою.
Парамедик у таких умовах — це не просто надання першої допомоги. Це робота під обстрілами, евакуація поранених, стабілізація станів, коли кожна хвилина на вагу життя. Катерина швидко опанувала практичні навички й стала частиною команди, яка рятувала бійців на передовій. Її мотивація була простою й глибокою: кожен, хто любить свою землю, може зробити внесок. Вона не мала військової освіти, але мала серце, яке не вміло залишатися осторонь.
Маріуполь, Азовсталь та голос, що став легендою
24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення застало Катерину в лавах «Госпітальєрів». Вона прибула до Маріуполя, де працювала в шпиталі. Коли російські війська розбомбили медичний заклад, парамедиків і поранених евакуювали на завод «Азовсталь» — останній осередок оборони міста. Там, у підвалах і тунелях, серед руїн і постійної загрози, Катерина продовжила свою місію.
Саме на Азовсталі її голос набув історичного значення. У перервах між наданням допомоги вона співала українські патріотичні пісні — «Зродились ми великої години», «Нам не страшний червоний гніт», «Батько наш — Бандера». Ці твори, що несли в собі дух історичної боротьби за свободу, лунавали в бетонних катакомбах як заклик до стійкості. Відео з її співом швидко поширилися світом: тендітна дівчина зі зброєю в руках нагадувала, що українська культура жива навіть у пеклі.
Для побратимів це було більше ніж музика. Це було нагадування про дім, про те, за що вони борються, про те, що все буде добре. Катерина пізніше згадувала: спів — це прояв усієї її суті, спосіб виражати емоції, коли слова не вистачає. У ті тижні її голос став крилом над сталевими руїнами, символом того, що дух не зламати.
19 травня 2022 року, виконуючи наказ президента, оборонці вийшли з Азовсталі. Катерина потрапила в російський полон. Чотири місяці неволі стали найважчим випробуванням: «Найскладніше було в полоні, але триматися допомагало розуміння, що на мене чекають. Україна бореться за мене так, як я боролася за Україну».
Повернення, нагороди та нова глава служби
21 вересня 2022 року Катерину обміняли в рамках обміну полоненими. Повернення відчувалося як перехід із криги й кип’ятку в затишок і добро. У листопаді того ж року вона виступила у фіналі шоу «Голос країни», виконавши українську колискову «Спи, маленький козачок». Це був потужний жест повернення до нормального життя через мистецтво.
Нагороди прийшли швидко: 2 грудня 2022 року — орден «За мужність» III ступеня за особисту мужність і вірність присязі. 22 серпня 2022 року — звання почесної громадянки Тернополя. Вона потрапила до рейтингу Forbes «30 до 30: обличчя майбутнього» й стала лауреатом «Людина року-2022» на Тернопільщині.
Проте Катерина не зупинилася. У 2024 році вона долучилася до 59-ї окремої мотопіхотної бригади й воювала на Авдіївському напрямку, зокрема за населений пункт Первомайське. У червні 2024 року завершила співпрацю з бригадою, але у вересні 2025 року офіційно підписала контракт із Збройними Силами України. Вона потрапила до підрозділу безпілотних систем «Хижаки висот» тієї ж 59-ї штурмової бригади. У лютому 2026 року отримала статус учасника бойових дій.
Зміна позивного у 2025 році стала свідомим рішенням з міркувань безпеки — новий позивний вона тримає в секреті. Це показує еволюцію: від романтичного «Пташка» до професійної військової, яка адаптується до реалій сучасної війни з дронами та технологіями.
Творчість як якір і джерело сили
Навіть на фронті й після полону Катерина не полишала поезію та спів. Збірка «Мелодія душі» — це не просто вірші, а відображення внутрішнього світу людини, яка пройшла крізь вогонь. Її акторський досвід у театрі «Сузір’я» та музична освіта допомагали зберігати людяність у нелюдських умовах.
Спів на Азовсталі — яскравий приклад того, як мистецтво стає зброєю. Пісні, що закликали до боротьби за свободу, піднімали бойовий дух і привертали увагу світу до трагедії Маріуполя. Після повернення виступ на «Голосі країни» показав: творчість допомагає не лише виживати, а й зцілюватися.
Сьогодні Катерина поєднує службу в підрозділі безпілотних систем із особистим життям і творчістю. Вона продовжує збирати донати на ЗСУ, ділиться досвідом і нагадує: внесок у перемогу може зробити кожен, хто любить свою державу.
- Катерина народилася 31 березня 2001 року в селі Соснівка (нині Шумська громада Кременецького району Тернопільської області) і саме там сформувалася її любов до української культури та пісні.
- Вона авторка поетичної збірки «Мелодія душі» та акторка вистави «Розлучені теж сміються» у Тернопільському народному драматичному театрі-студії «Сузір’я».
- На Азовсталі Катерина виконувала гімн ОУН «Зродились ми великої години» та інші патріотичні пісні, що стали вірусними й символом незламності.
- У полоні вона провела чотири місяці; обмін відбулася 21 вересня 2022 року. Після повернення виступила у фіналі «Голосу країни» з колисковою.
- У 2025 році Катерина офіційно вступила до ЗСУ, змінила позивний з міркувань безпеки та приєдналася до підрозділу безпілотних систем «Хижаки висот» 59-ї штурмової бригади.
- У 2026 році вона схудла на 34 кг, мотивуючи це любов’ю до себе та прагненням легкості; приміряла випускну сукню шестилітньої давності.
- Катерина втратила коханого Ярослава Христюка та друга Віталіка Бердюгіна під час оборони Маріуполя — ця трагедія стала частиною її особистої історії стійкості.
- У лютому 2026 року вона отримала статус учасника бойових дій, а раніше — орден «За мужність» III ступеня та звання почесної громадянки Тернополя.
Особисті трансформації та погляд у майбутнє
Після полону та втрат Катерина не просто повернулася до життя — вона його переосмислила. Схуднення на 34 кг у 2025–2026 роках стало не лише фізичною зміною, а й символом внутрішньої роботи: дисципліна, самоповага, бажання рухатися легко. Вона приміряла стару випускну сукню й поділилася цим з підписниками, показуючи, що навіть після найважчих випробувань можна віднайти радість у простих речах.
У інтерв’ю та постах Катерина неодноразово наголошувала: мало хто з тих, хто захищає Україну, вчився на військових. Кожен, хто любить свою державу, може зробити свій внесок. Якщо хочеш миру — готуйся до війни. Якщо хочеш спокійного життя — не тікай від війни, а закінчуй її.
Її шлях від сільської дівчини з музичним дипломом до парамедика Азовсталі, а потім — до оператора безпілотних систем у штурмовій бригаді демонструє неймовірну адаптивність. Голос, що колись лунав зі сцени, став голосом надії в підвалах заводу. Сьогодні цей голос продовжує звучати — через спогади, поезію та особистий приклад.
Катерина Поліщук залишається живою легендою не тому, що пережила пекло, а тому, що після нього продовжує творити й захищати. Її історія нагадує: сталь може бути крихкою, але мелодія душі — вічною.
