Валерія Ходос постає як одна з найяскравіших постатей українського театру й кінематографу — акторка з понад сімдесятьма головними ролями в серіалах, лауреатка Шевченківської премії, режисерка короткого метру та засновниця власної акторської школи. Її шлях від київської дівчини, яка втратила матір у вісімнадцять років, до переможниці фестивальних нагород 2026 року за роль у психологічній драмі про ветеранів відображає не лише особисту стійкість, а й трансформацію цілої культурної епохи. У часи, коли українське мистецтво шукає нові форми вираження, Валерія Ходос втілює баланс між сценічною глибиною та камерною автентичністю, допомагаючи новому поколінню знаходити голос.
Її творчість переплітає мелодраматичні історії з історичними трагедіями та сучасними психологічними портретами. Ролі сильних, іноді жорстких жінок, які вона часто грає, переростають у роздуми про жіночу силу, травму та відновлення. А після повномасштабного вторгнення акторка стала символом свідомого повернення до української мови та культури — рішення, яке вона прийняла назавжди після однієї поїздки за кордон. Сьогодні Валерія Ходос не просто знімається: вона навчає, знімає власні проєкти та формує простір, де мистецтво стає інструментом зцілення.
Останні роботи — історична стрічка «Будинок „Слово“: Нескінченний роман» та психологічна драма «Втомлені» — показують еволюцію майстерності. У «Втомлених» (режисер Юрій Дунай, прем’єра в прокаті 7 травня 2026 року) вона зіграла ветеранку Любу, чия історія кохання та боротьби з невидимими ранами війни отримала Гран-прі фестивалю «Молодість» 2025 року та премію «Чорний лотос» за найкращу жіночу роль. Цей фільм змінив її ставлення до ветеранів і став черговим доказом: справжнє мистецтво народжується на перетині особистого болю та колективної пам’яті.
Ранні роки Валерії Ходос пройшли під знаком творчості. Народжена 19 листопада 1986 року в Києві, вона з дитинства співала в хорі, відвідувала драмгурток і десять років опановувала фортепіано в музичній школі. Визначальним моментом став перегляд спектаклю «Майстер і Маргарита» в театрі імені Івана Франка в десятому класі. Тоді вона зрозуміла: її місце — на сцені, серед людей, які вміють перетворювати слова на живі емоції. Батьки підтримували скромний, інтелектуальний спосіб життя, де книги та розмови важили більше за гучні розваги. Ця основа пізніше допомогла їй витримати найтяжчі удари долі.
У 2004 році, коли Валерія тільки-но вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, сталася трагедія: мати загинула в новорічну ніч в автокатастрофі, спричиненій п’яним водієм. Вісімнадцятирічна студентка залишилася без найближчої людини. Ця втрата загартувала характер і додала глибини майбутнім ролям — багато героїнь Ходос несуть у собі тиху, внутрішню силу, народжену з болю. На першому курсі вона опинилася в майстерні Станіслава Мойсеєва — педагога, який став для неї провідником у світ професійного театру. Вступила з першого разу, хоча конкуренція була жорсткою. Університет дав не лише техніку, а й розуміння: акторство — це не маска, а здатність проживати чужі долі так, ніби вони твої.
Театральний дебют Валерії Ходос відбувся ще під час навчання. У 2007 році в Молодому театрі вона зіграла Коломбу у виставі «Голубка» Жана Ануя (режисер Андрій Бакіров). Роль пристрасної, трагічної героїні принесла номінацію на премію «Київська пектораль» за найкращий акторський дебют. Публіка й критики почали називати її «голубкою української сцени» — прізвисько, яке прижилося надовго. У 2012 році за роботу в театрі вона отримала премію «Бронек» імені Амвросія Бучми за найкращу жіночу роль. Серед інших помітних театральних робіт — Порція у «Сатисфакції» за Шекспіром, Євгенія у «Квартеті для двох» Анатолія Крима та роль у «Неймовірній історії кохання» Кіри Малініної. Сцена навчила її проектувати емоцію на весь зал, тримати паузу, працювати з партнером у живому контакті. Ці навички пізніше стали фундаментом для роботи перед камерою.
Кіно прийшло поступово. Перші ролі ще в студентські роки були епізодичними — «Таємниця святого Патрика» (2006), «В Париж!» (2009). Справжній прорив стався у 2013 році: головна роль Марини Дьоміної в кримінальному серіалі «Пастка» (режисер Сергій Коротаєв, Film.UA). Валерія Ходос з’явилася перед мільйонами глядачів як сильна, цілеспрямована жінка, яка бореться за справедливість. З того часу її кар’єра в серіалах набрала шаленого темпу. У 2014-му — Лія Заєвська у «Вітряній жінці», у 2015-му — Оленка Яковлєва у «Все одно ти будеш мій», у 2016-му — головна роль Катерини Швець у історичній адаптації «Катерина». Ці проєкти, часто мелодраматичні, дозволили їй відточити вміння передавати нюанси почуттів у крупних планах — техніку, яку вона пізніше почала викладати.
Міжнародне визнання прийшло з роллю Оксани у канадсько-українській стрічці «Гірка жнива» (Bitter Harvest, 2017) — фільмі про Голодомор. Робота в історичному контексті вимагала глибокого занурення в травму народу. Паралельно знімалася в українських мелодрамах: «Рідна кров», «Жити заради любові», «Подаруй мені щастя» (2020). До 2020 року Валерія Ходос вже мала репутацію рекордсменки за кількістю головних ролей у серіалах. Багато хто з колег відзначав її працездатність і вміння залишатися живою навіть у шаблонних історіях.
Повномасштабне вторгнення 2022 року стало переломним. Акторка, як і вся індустрія, зіткнулася з паузою в зйомках, фінансовою нестабільністю та глибокою внутрішньою кризою. Вона зізнавалася в інтерв’ю про депресію та рік вимушеної перерви. Національна премія України імені Тараса Шевченка 2022 року за виставу «Погані дороги» (колективна робота, де вона брала участь) допомогла вижити перші місяці — кошти стали опорою. Але найважливішою зміною стала відмова від російської мови. Після однієї поїздки на зйомки до Латвії Валерія Ходос зрозуміла: більше жодної секунди не хоче говорити мовою агресора. Вона заявила про це близьким і друзям. Це рішення було не просто лінгвістичним — воно стало актом культурної сепарації, способом захистити власну ідентичність. Сьогодні вона спілкується виключно українською, і це відчувається в її нових ролях — більш автентичних, глибоких, позбавлених будь-якого «пострадянського» відтінку.
У 2020 році, ще до повномасштабної війни, Валерія Ходос зробила режисерський дебют — короткометражку «Залежність» (Dependence), де сама зіграла головну роль і виступила співавторкою сценарію. Фільм отримав визнання на фестивалях, зокрема друге місце в номінації найкращий український короткий метр на Бруківському міжнародному кінофестивалі. Того ж року вона заснувала Khodos Acting School у Києві — школу, де викладає за власною методикою роботи перед камерою. На відміну від класичної театральної освіти, тут акцент на мікровиразі, автентичності в крупному плані, вмінні «бути» перед об’єктивом, а не «грати». Студенти — від новачків до досвідчених акторів — знімають короткі метри, готують шоуріли для кастингів. Декілька випускників уже отримали ролі в професійних проєктах і вступили до театральних вишів. Для Валерії Ходос викладання — це продовження режисури: вона формує простір, де народжується нова українська кіногенерація.
Останні роки принесли нові значущі роботи. У «Будинку „Слово“: Нескінченний роман» (2024, режисер Тарас Томенко) Валерія Ходос зіграла Раїсу Троянкер — поетесу, чия доля переплітається з трагедією харківського будинку письменників у 1930-х. Роль вимагала історичної точності та емоційної глибини. А «Втомлені» (2025–2026) стали справжнім проривом. Психологічна драма про ветеранів Любу та Андрія (Дмитро Сова), які намагаються зцілитися від невидимих ран війни, знайти одне одного серед байдужості суспільства та власних страхів. Фільм, знятий за підтримки Держкіно, залучив реальних ветеранів до знімальної групи. Валерія Ходос після зйомок зізнавалася: робота повністю змінила її ставлення до людей, які повертаються з фронту. Вона отримала премію «Чорний лотос» за найкращу жіночу роль у кіно. Стрічка вийшла в прокат 7 травня 2026 року і вже встигла стати однією з найважливіших українських картин про війну та відновлення.
Цікаві факти про Валерію Ходос
- Втрата матері в 18 років — трагедія, яка стала точкою відліку для внутрішньої сили. Валерія часто говорить, що саме тоді навчилася цінувати кожну мить і вкладати справжні емоції в ролі.
- «Голубка української сцени» — прізвисько, яке прижилося після дебютної ролі Коломби у виставі «Голубка» 2007 року. Воно відображає і ніжність, і внутрішню стійкість акторки.
- Понад 70 головних ролей у серіалах — рекорд, про який вона сама згадувала в інтерв’ю. Багато проєктів були мелодрамами, але саме вони дозволили відточити камерну техніку.
- Режисерський дебют у 2020-му — короткометражка «Залежність», де вона поєднала акторство, режисуру та сценарну роботу. Фільм став початком нового творчого етапу.
- Засновниця Khodos Acting School — школа відкрилася під час пандемії та продовжила роботу під час війни. Методика фокусується на автентичності перед камерою; випускники знімають власні короткі метри та отримують професійні ролі.
- Повна відмова від російської мови — рішення, ухвалене після однієї поїздки за кордон на початку великої війни. «Зрозуміла, що жодної секунди більше не хочу говорити ворожою» — так вона описала цей момент.
- Боротьба із зайвою вагою все життя — тема, яку акторка піднімала відкрито. Вона не приховує труднощів і наголошує: зовнішність не визначає цінність людини чи професіонала.
- «Стерва» як амплуа, яке вона приймає — Валерія не ображається, коли її героїнь називають сильними або навіть жорсткими. Вона вважає, що такі образи важливі для українського екрану.
Валерія Ходос не просто акторка — вона людина, яка через власні втрати та вибори вчить інших не здаватися і шукати голос навіть у найтемніші часи.
Її акторська школа, режисерські спроби та останні ролі показують: українське мистецтво сьогодні — це не лише про естетику, а про виживання, пам’ять і надію. Кожен новий проєкт Валерії Ходос — це нагадування, що справжня сила народжується там, де особисте перетинається з колективним. І поки вона продовжує зніматися, викладати та творити, українська культура отримує ще один потужний голос, який звучить чесно, глибоко і по-українськи.
