Олександра Лозинська постає перед нами як жінка, чия доля сплела яскраві спогади про раннє українське телебачення з жорстокою реальністю втрат і воєнного часу. Вона не просто колишня ведуча — це продюсерка, яка після раптової загибелі чоловіка Ігоря Пелиха у 2009 році взяла повне керівництво спільною компанією, виховала трьох дітей і згодом народила четвертого сина в новому шлюбі. Її історія — це не суха хроніка фактів, а жива тканина з ниток кохання, творчості, материнської стійкості та здатності перетворювати біль на дію. У 2026 році вона залишається малопомітною для широкої публіки фігурою, яка продовжує випускати контент через продакшн «Роги та копита», підтримує старшого сина на фронті та адаптується до нових викликів, зокрема опановуючи навички самооборони.
Її шлях демонструє, як російськомовна киянка з дитинства, чиї дідусь керував студією науково-популярних фільмів, опанувала українську мову в прямих ефірах і стала частиною культурного ландшафту країни. Після трагедії 8 травня 2009 року, коли Ігор Пелих загинув у ДТП у віці 35 років, вона не відступила. Натомість одразу очолила сімейний бізнес, забезпечила виплати команді та навіть профінансувала власний документальний проєкт, який окупився в кінотеатрах і на фестивалях. Сьогодні, коли старший син Іван служить командиром взводу на сході, а доньки Соломія та Устина живуть і працюють за кордоном, Олександра зберігає фокус на найменшому синові в Києві, водночас тренуючись зі зброєю — придбала карабін AR-15 і регулярно відвідує полігон.
Ця жінка втілює тиху, але потужну трансформацію: від імпровізаційних ефірів у шоу «Не всі вдома» на каналі 1+1 до ролі «сірого кардинала» за лаштунками українського телебачення. Її досвід показує, як особиста трагедія може стати каталізатором відповідальності, а воєнні реалії — поштовхом до нових форм стійкості. Історія Олександри Лозинської актуальна для всіх, хто шукає приклади справжньої резильєнтності в сучасній Україні.
Витоки та перші кроки до камери
Народжена та вихована в Києві в російськомовній родині, Олександра з ранніх років була оточена атмосферою візуальних історій. Дідусь по лінії сім’ї очолював студію науково-популярних фільмів — це заклало фундамент інтересу до роботи з камерою, монтажу та створення контенту, який захоплює глядача. Шкільні роки минали в російськомовному середовищі, де українська мова звучала переважно на уроках. Проте саме ця обставина згодом стала точкою росту: ведення півторагодинних прямих ефірів вимагало не просто перекладу слів, а глибокої внутрішньої роботи над інтонацією, щирістю та патріотичним забарвленням мови.
Вона не народилася з амбіціями стати зіркою екрану. Натомість природна харизма та вміння слухати людей вивели її на телебачення початку 2000-х. Тоді український ефір тільки-но шукав власний голос — легкий, імпровізаційний, близький до реального життя. Програма «Не всі вдома» на 1+1, яку вона вела разом із Костянтином Грубичем, стала саме таким простором: довгі розмови з гостями, гумор без цензури, відчуття, ніби сидиш на кухні з друзями. Для багатьох глядачів це був ковток свіжого повітря після радянських шаблонів.
Дитинство в Києві подарувало їй ще один важливий урок — цінність сімейних історій. Дідусеві фільми не просто розважали, вони вчили бачити світ через об’єктив: з увагою до деталей, з повагою до звичайних людей. Цей підхід пізніше допоміг їй у продюсерській роботі, де головне — не ефектні спецефекти, а правдиві емоції та якісна розповідь.
Зустріч у чаті, що перевернула долю
У 1990-х інтернет ще тільки входив у життя українців. Олександра, активна користувачка чату «Радіо столиці», шукала співведучого для свого проєкту. Нік «Доремі» привернув увагу — за ним ховався Ігор Пелих, тернопільський музикант і радіоведучий. Він відгукнувся на заклик, приїхав до Києва на кастинг і… залишився назавжди. Через два роки вони одружилися.
Весілля стало справжнім відображенням їхньої творчої натури. Нічний клуб «Діно» на Хрещатику, рок-гурти замість традиційного оркестру, обмін мікрофонами замість обручок, імпровізовані приспіви. Свідком став Олександр Сидоренко (Фоззі) з ТНМК. Це було не просто свято — це маніфест пари, яка жила мистецтвом і не боялася бути собою. Таке начало заклало основу партнерства не лише в особистому житті, а й у бізнесі.
Ігор приніс у їхній дует енергію музиканта та організатора, Олександра — чутливість редакторки та вміння тримати ефір. Разом вони створювали формати, які запам’ятовувалися надовго. Коли «Не всі вдома» завершилася, пара не чекала нових пропозицій від каналів. У 2005 році вони заснували власну продакшн-компанію «Роги та копита». Ігор став генеральним продюсером, Олександра — головною редакторкою та продюсеркою. Перші проєкти — «Галопом по Європах» для ICTV, ситкоми, «Рятівники», «Віталька» — швидко довели: команда вміє створювати якісний, затребуваний контент.
Трагедія 8 травня 2009 року та миттєва трансформація
8 травня 2009 року в Києві стався ДТП, у якому загинув Ігор Пелих. Йому було лише 35. Водій зник з місця події, пізніше його засудили. Для Олександри це був не просто удар долі — це крах цілого світу, в якому вона була дружиною, партнеркою по творчості та бізнесу. Троє маленьких дітей — син Іван та доньки Соломія й Устина — потребували мами, яка тримається.
Вона не відійшла в тінь. Навпаки — одразу взяла на себе повне керівництво «Рогами та копитами». Компанія продовжувала випускати проєкти, виплачувати зарплати команді. Більше того, Олександра профінансувала власним коштом документальний фільм без попереднього замовника. Стрічка вийшла в кінотеатри, потрапила на фестивалі, транслювалася на регіональних каналах і врешті окупилася, принісши прибуток. Це був не просто бізнес-хід — це акт віри в себе та в справу, яку вони починали разом.
У наступні роки вона зіткнулася з жорсткими реаліями незалежного продакшну в Україні. Канали часто вимагали готовий продукт із залученими інвесторами, а гонорари акторів і знімальної групи зростали, тоді як бюджети падали. Олександра вчилася економити без втрати якості, запускати кілька проєктів одночасно для підстраховки та ризикувати. Її досвід став цінним уроком для багатьох, хто мріє про власне виробництво контенту.
Родина як головний проєкт
Після втрати Ігоря діти стали її головним пріоритетом. Іван, старший син, закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю «режисер». Соломія та Устина обирали власні шляхи — одна з них захопилася музикою. Згодом Олександра вийшла заміж вдруге і народила четвертого сина. Нове джерело радості та мотивації допомогло їй не зациклюватися на минулому.
Сім’я ніколи не була ідеальною картинкою. Після 2022 року географія розділила їх: Іван пішов захищати країну — спочатку в територіальну оборону, потім у бойові підрозділи на сході, де став командиром взводу. Доньки виїхали за кордон вчитися та працювати. Найменший син залишився з мамою в Києві. Проте зв’язок не послабшав. Олександра підтримує Івана морально та практично, а родина об’єднана спільними цінностями — відповідальністю, любов’ю до України та вмінням діяти в найскладніших обставинах.
Війна як новий випробування та точка зростання
З 2022 року життя набуло нового виміру. Старший син на фронті, доньки далеко, а в тилу — необхідність тримати бізнес і виховувати найменшого. У березні 2025 року Іван в інтерв’ю поділився: війна змінила не лише його, а й маму. Олександра придбала карабін AR-15, почала регулярно тренуватися на полігоні, іноді приїжджає на стрільбище навіть до синів. У родині виникали розмови про її можливу службу, але пріоритет — виховання дитини.
Цей крок — не просто хобі чи мода на «військовий стиль». Це символічний акт: жінка, яка десятиліттями створювала легкий розважальний контент, тепер опановує навички, які ще недавно здавалися далекими. Вона не кричить про це на кожному кроці, не дає гучних інтерв’ю. Просто діє. У 2026 році продакшн «Роги та копита» продовжує працювати, випускаючи контент для українського телебачення. Олександра тримає низький профіль, уникає обкладинок і публічних заяв. Її сила — у щоденній відповідальності.
Цікаві факти про Олександру Лозинську
- Знайомство в інтернет-чаті 1990-х стало початком великої історії кохання та партнерства. Нік «Доремі» в чаті «Радіо столиці» привів до весілля, яке пройшло з рок-гуртами замість класичної церемонії.
- Самофінансований документальний фільм після 2009 року окупився в кінотеатрах та на фестивалях — рідкісний приклад, коли продюсерка ризикувала власними коштами і виграла.
- Опанування української мови в прямих ефірах для російськомовної киянки стало не просто професійним завданням, а глибокою внутрішньою трансформацією, яка зробила її щирішими та патріотичнішими.
- Тренування зі зброєю у 2025 році — придбання карабіна AR-15 та регулярні візити на полігон — демонструють, як особиста стійкість еволюціонує разом із викликами країни.
- Четверо дітей у різні періоди життя — від трьох маленьких після трагедії 2009-го до народження найменшого сина в новому шлюбі — показують здатність починати заново, не заперечуючи минуле.
Олександра Лозинська не прагне бути героїнею гучних заголовків. Вона просто продовжує справу, яку почала з коханим чоловіком понад двадцять років тому. У світі, де багато хто шукає легких шляхів, її приклад нагадує: справжня сила народжується в тіні, за лаштунками, у щоденних рішеннях — підтримати сина на фронті, виплатити зарплату команді, навчитися стріляти чи просто обійняти найменшого перед сном. Її історія триває, і кожна нова сторінка доводить, що українські жінки вміють не лише виживати, а й перебудовувати реальність під себе.
